| Геополітика і геостратегія |
ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ ЄС
А. М. Павленко
Події останніх років у Європі та світі переконали членів ЄС, що стабільність торгівлі й розвитку економіки можливі тільки при проведенні спільної зовнішньої й оборонної політики. Основні принципи загальної зовнішньої й оборонної політики ЄС були зафіксовані в Маастрихтському договорі 1992 року. Після розпаду Югославії на незалежні республіки в Боснії і Герцеговині спалахнула громадянська війна між етнічними сербами, хорватами і боснійцями-мусульманами. Війна продовжувалася з 1992 по 1995 рік. ЄС на той час був ще не в змозі реалізувати «теорію» своєї зовнішньої й оборонної політики, яка була викладена у Маастрихтському договорі. Союз безрезультатно намагався як посередник дипломатичним шляхом покласти край бойовим діям. Але без європейських інтервенційних сил, які на той час ще не були сформовані Євросоюзом, не спроможний був зупинити війну. Громадянську війну, в якій загинуло майже 100 тисяч чоловік, зупинило лише втручання НАТО та ООН. У країні дотепер знаходяться багатонаціональні сили з підтримання миру. У 1995 році на території Боснії та Герцеговини були створені хорватсько-мусульманська Федерація Боснії-Герцеговини й Республіка Сербська. Європа виявила свою слабкість у наведенні порядку на власному континенті й була неспроможна без НАТО (а реально — без США) припинити війну. Уроки конфлікту на Балканах не минули даремно. Нині Союз значно активніший у розбудові зовнішньої політики й політики безпеки. У формуванні спільної зовнішньої й оборонної політики Союз просунувся вперед більш швидко, ніж при створенні спільного ринку і спільної валюти. Геополітичні зміни після розпаду СРСР, регіональних криз на Балканах, в інших регіонах спонукали членів ЄС подвоїти свої зусилля, щоб Європа і надалі була єдиною і згуртованою. У цьому напрямі перший крок зроблено у 1954 році (створення ЗЄС), але він був не зовсім вдалим. У 1970 році створено організацію Європейського Політичного співробітництва (ЄПС), у рамках якої держави-учасниці цієї організації намагалися координувати свої позиції з актуальних зовнішньополітичних питань. У процесі становлення ЄС виникла проблема передачі повноважень основних питань зовнішньої й оборонної політики наднаціональним структурам ЄС, щодо вирішення якої було прийнято компромісне рішення. Держави-учасниці Союзу зберігали право самостійно приймати рішення, якщо незначна частина членів Європейської комісії і Європейський парламент підтримували проект рішення. Для ухвалення особливо важливих рішень потрібна одностайність, але після розширення ЄС з 15 до 25 членів отримати одностайність стало вкрай проблематично. Щоб надати дипломатичної дієвості й прозорості спільній зовнішній політиці й політиці безпеки (СЗППБ), Союз заснував Вище представництво по зовнішній і оборонній політиці. Це по суті політичний штаб, який оцінює кризові ситуації й розробляє рекомендації щодо зовнішньої політики й політики безпеки. Новий конституційний договір, який глави держав і керівництво ЄС ухвалили в червні 2004 р., передбачає інституцію Міністерства закордонних справ ЄС. У грудні 2003 року глави держав і глави урядів ЄС домовилися про основні принципи формування зовнішньої європейської політики безпеки й оборонної політики (ЄБОП). Її основними напрямами діяльності поки що будуть боротьба проти тероризму, стратегія на Близькому Сході й вирішення завдань широкого спектра політичних проблем у Боснії-Герцеговині. ЄС передбачає мати постійних представників у «гарячих» точках, таких як, наприклад, Середній Схід, Балкани й Афганістан. Для реалізації зазначеної політики ЄС планує застосувати Корпус швидкого реагування, який вирішуватиме силові завдання, а також завдання надання гуманітарної допомоги й порятунку, підтримання миру, участі у миротворчих операціях, у ліквідації кризових ситуацій. Крім того, було вирішено мати до 5 тис. поліцейських для використання в кризових ситуаціях, з яких 1 тис. через 30 днів мають бути готові для вирішення термінових завдань. Головним напрямом реалізації воєнної політики ЄС визнана миротворча діяльність. Першу спробу реалізації Європейської політики безпеки й оборонної політики, яку можна вважати вдалою, було здійснено в колишній Югославії. У Боснії і Герцеговині було засновано Поліцейську місію ЄС, яка продовжила місію Спеціальних міжнародних поліцейських сил ООН у Боснії і Герцеговині. Основними завданнями місії були розвиток інститутів державного управління, боротьба з організованою злочинністю і корупцією, а також заохочення незалежності і підзвітності поліції. Ця місія діяла з 1 січня 2003 до 1 січня 2006 року. Другий захід з реалізації ЄБОП відбувся також у 2003 році, коли невеликий підрозділ НАТО, що базувався в Македонії, було замінено підрозділом ЄС. Приєднання 200 військовослужбовців підсилило поліцейську місію ЄС, яка там базувалася. Прикладом стратегічного партнерства ЄС із НАТО можна вважати операцію CONCORDIA у Македонії. Третя, найбільш масштабна реалізація ЄБОП, почалася в грудні 2004 р., коли сили ЄС (EUFOR) чисельністю 8 тис. чоловік замінили сили НАТО (SFOR) у Боснії-Герцеговині. Операцію ARTEMIS у Конго влітку 2003 р. також можна віднести до вдалої реалізації воєнної політики ЄС. Це перша військова операція ЄС, яка була проведена поза Європою. До особливостей цієї операції можна також віднести те, що під час операції не було задіяно сили й засоби НАТО [1]. Операцію ЄС, санкціоновану РБ ООН, очолювали французи. В ній брали участь військові контингенти Франції, Великобританії, Бельгії, Швеції та Ірландії. У серпні 2004 року командування міжнародними силами з підтримання безпеки в Афганістані чисельністю 7 тис. військовослужбовців очолював командувач Єврокорпусом французький генерал Жан-Луї Пі. Місія в Афганістані стала для Єврокорпусу першою за межами Європи. З метою ефективнішої реалізації СЗПБ і ЄБОП формується політичний масштаб ЄС, покликаний відповідати призначенню ЄС як одного з провідних у світі центрів торгівлі й економічної могутності. Процес формування зовнішньої політики є тривалим, і лише згодом виявляться його масштабність та дієвість. Незважаючи на те, що держави-члени ЄС зобов’язалися сприяти формуванню спільної зовнішньої й оборонної політики, на практиці це реалізувати важко, оскільки у кожного члена ЄС є ще національна зовнішня політика щодо кожної країни або певного регіону. Як важко реалізувати єдину зовнішню політику ЄС, продемонстрував глибокий розкол держав-членів ЄС на початку 2003 р. з питання про необхідність мандата Ради Безпеки ООН на початок бойових дій проти Іраку під керівництвом США. Розбіжності, які виникли в цьому питанні зі США, змусили ЄС наполегливіше формувати свою власну європейську воєнну політику. Лідери ЄС вирішили зменшити залежність Європи від США у воєнній політиці за рахунок посилення військової могутності країн-членів Євросоюзу. Виходячи з цього, у 2003 році на порядок денний було поставлено питання про створення агентства Євросоюзу по закупівлі озброєнь. Формування самостійної воєнної політики ЄС визначило необхідність утворення європейської армії. Пропозиції Брюссельського саміту 2003 року чотирьох країн Євросоюзу — Франції, Німеччини, Бельгії й Люксембургу щодо створення незалежної європейської армії були спочатку сприйняті як черговий випад «західноєвропейської опозиції США». Були сумніви, що цю ініціативу підтримають інші члени ЄС. Великобританія висловилася проти пропозиції, оскільки вважала, що на тлі складностей з Іраком, ініціатива з’явилася зовсім не вчасно і сприяє розколу Європи. Відповідальний за зовнішню політику ЄС Хав’єр Солана однозначно заявив, що ініціативу чотиристороннього саміту в Брюсселі буде підтримано Євросоюзом. Немає сумнівів, що спричинила таке рішення іракська кампанія США і Великобританії. Події в Афганістані й Іраку змусили Європу форсувати створення своїх власних збройних сил, зміцнювати їхню могутність для того, щоб вагоміше заявити про себе на світовій арені в умовах американського домінування. Американці відчувають активне прагнення Західної Європи до самостійності, тому переорієнтовуються на країни Східної Європи. Ідею утворення повноцінного багатонаціонального армійського корпусу було висунуто Парижем і Бонном ще у жовтні 1991 року — під час дебатів у ЄС про тіснішу взаємодію у фінансовій, економічній, політичній і оборонній галузях. У грудні 1991 року в Маахстрихті лідери 12 країн ЄС домовилися про створення «спільної оборони». При цьому ключова роль приділялася Західноєвропейському союзу (ЗЄС) як військовому органу ЄС. Дев’ять країн — членів ЗЄС — повинні були увійти до складу як НАТО, так і ЄС. Таким чином, на ЗЄС було покладено одночасно дві функції: «європейської опори» НАТО та власних збройних сил ЄС. У травні 1992 року в Ля-Рошелі Франція і Німеччина оголосили про створення змішаного армійського корпусу, покликаного стати прообразом майбутньої європейської армії. Колишні президент Франсуа Міттеран і канцлер Гельмут Коль продемонстрували, що осі Париж — Бонн призначається роль лідера європейської інтеграції. Спочатку до складу корпусу ввійшли французька бронетанкова дивізія, німецька механізована й змішана франко-германська бригади. Створення європейської армії завжди було каменем спотикання у відносинах між країнами ЄС і США. США цілком обґрунтовано вважають, що реалізація планів воєнної політики ЄС неминуче послабить вплив Сполучених Штатів на Європу, і що ЄК не перебуватиме у підпорядкуванні НАТО, хоча складатиметься з військових контингентів членів НАТО. США побоюються, що нова військова структура не тільки позбавить існування НАТО сенсу, а й може стати знаряддям антиамериканізму. Вашингтон вважає, що НАТО має зберегти за собою чільну роль на європейському континенті. Франція ж навпаки, намагається послідовно здійснювати політику, спрямовану на обмеження американського впливу в Європі. Тому самостійна армія Європи для Франції є інструментом зміцнення геополітичної незалежності Старого Світу в руслі ідей генерала де Голля. Французький президент Жак Ширак у свій час заявив, що його віра «у створення багатополярного світу» непохитна, оскільки нове сторіччя не стане американським сторіччям [2]. Як вважає посол Франції в Україні Філіп де Стремен, Європа не спить. Вона постійно будує й формує свою індивідуальність із абсолютно різними складовими. Сьогодні дуже важливим є те, що світ за межами континенту покладає дуже серйозні надії на цю нову Європу. Європейське будівництво сьогодні є чинником глобальної стабільності. Європа має виправдати надії, які на неї покладаються. Європа повинна бути могутньою не тільки в економічному плані, а й у політичному, який містить у собі й військову справу. Сьогодні докладаються значні зусилля для забезпечення Європі більшої спроможності в галузі оборони [3]. Великобританія під час обговорення питань створення Єврокорпусу підтримувала точку зору США. Вашингтон усі ці роки намагався підпорядкувати процес створення Єврокорпусу командуванню НАТО, але цього не сталося. Сьогодні спостерігається протистояння ЄС Сполученим Штатам Америки, а створення єдиних збройних сил Європи й у перспективі формування самостійного військово-політичного центру в Європі, який буде конкурентом США в геополітиці, без сумніву, загострює конкуренцію між ЄС та США. Франко-германське співробітництво є основою для формування ЗС ЄС. Вашингтон і Лондон, зрозуміло, стурбовані тим, що за таких умов майбутнє НАТО може виявитися під загрозою. Франція у свій час відмовилася надати зобов’язання щодо того, щоб військові формування, які входять до складу Єврокорпусу, у випадку залучення їх НАТО, перебуватимуть під командуванням Альянсу. Нині до складу Єврокорпусу входять з’єднання, які перебувають під подвійним командуванням НАТО і Євросоюзу. Вони зведені в такі компоненти:
Єврокорпус не є частиною інтегрованої структури НАТО чи якої-небудь іншої військової організації. Тому він не підпорядковується його військовим структурам, а підпорядкований безпосередньо багатонаціональному політичному органу — «Спільному комітету». Кожне застосування Єврокорпусу знаходиться у виключній компетенції колективного рішення «Спільного комітету», у якому на рівних правах представлено по два представники вищого рангу: військові та політичні директори. Військовий компонент ЄС складається майже зі 100 тис. військовослужбовців, з яких 60 тис. через 60 діб будуть готові до використання у будь-якій точці світу. Передбачається, що радіус їхнього використання щодо кордонів ЄС становить близько 4 тис. км. У цьому радіусі перебувають майже весь Середній Схід, Середня Азія, Північна Африка, вся Європа, а також частина Росії за уральським хребтом до Омська. Планується, що військовий контингент ЄС не використовуватиме інфраструктуру НАТО, не залежатиме від НАТО і від США, спроможний буде самостійно здійснювати операції у розв’язанні кризових ситуацій. Єврокорпус може використовуватися в операціях, які санкціоновані міжнародними організаціями, такими як ООН, НАТО, ЄС, ЗЄС чи ОБСЄ тільки на основі одноголосного рішення всіх членів організації. У всіх випадках вимоги міжнародних організацій для «Спільного комітету» є обов’язковими. Цей комітет уповноважений віддавати бойові накази Єврокорпусу. Допускалася також можливість підпорядкування Єврокорпусу командуванню НАТО [4]. Із наведеного прикладу можна зробити висновок, що процес «розлучення» військової складової ЄС із НАТО був досить тривалим і проблематичним. Підписання Конституції ЄС 29 жовтня 2004 року лідерами 25 країн надало нового потужного прискорення формуванню зовнішньої та воєнної політики ЄС. У другій главі Конституції, яка має назву — «Спільна зовнішня та оборонна політика» викладені основні принципи її реалізації та напрями розвитку. Згідно із заявою колишнього міністра оборони ФРН Петера Штрука, з прийняттям Європейської конституції Європейський Союз буде мати оновлену Європейську оборонну стратегію й довгострокову перспективу розвитку оборонного союзу й союзу безпеки з конкретними політико-стратегічними маркерами на шляху в майбутнє [5]. У минулому всі переговори про Конституцію наштовхувалися на одну перешкоду: малі країни ЄС чинили спротив уведенню запропонованого варіанта розподілу голосів під час прийняття рішень. Нині рішення вважається прийнятим, якщо його підтримують 55 % членів ЄС, що репрезентують 65 % його населення. Відтепер крім Європейського парламенту в ЄС з’являться власний президент, міністр закордонних справ, верховний суд, органи самоврядування, а також прапор та гімн. В ЄС де-факто існують три «президенти» — голова ради міністрів, голова Єврокомісії і голова Європейського парламенту. Посада голови ради міністрів (нині цю посаду протягом півроку обіймає керівник однієї із країн-членів ЄС) буде постійною, а повноваження президента будуть обмежені. Повноваження міністра закордонних справ ЄС поки що залишаються не визначеними. У структурі Євросоюзу вже є посада під назвою координатора зовнішньої політики ЄС. І хоча нова посада звучить більш значимо, міністр закордонних справ Євросоюзу говоритиме тільки від імені ЄС і лише з тих питань, які країни—члени Союзу погодили між собою, наприклад, щодо близькосхідного мирного процесу. У разі розбіжностей (як у випадку з Іраком), міністр не матиме права слова поза межами компетенції ЄС. В Конституції ЄС у ст. І-41 йдеться про те, що спільна політика безпеки й оборонна політика — це інтегральна складова його спільної зовнішньої політики. Вона передбачає участь членів ЄС в операціях по забезпеченню миру, запобіганню конфліктів і зміцненню міжнародної безпеки поза кордонами ЄС, керуючись тільки Хартією ООН. Спільна політика безпеки й оборонна політика ЄС формується послідовно й поступово з урахуванням одностайного прийняття рішення з кожної проблеми. ЄС рекомендує його членам при цьому керуватися національними конституціями. Члени ЄС мають утримуватися від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу чи можуть йому зашкодити. Окремі держави ЄС можуть на підставі Конституції ЄС формувати загальну воєнну політику ЄС. Відповідно до Конституції ЄС воєнна політика Союзу не належить до основного напряму інтеграції 25 держав—членів ЄС. Щодо безпеки і воєнної політики в Конституції зазначено, що члени Союзу зобов’язуються поступово підвищувати свій військовий потенціал. Держави Союзу, що беруть участь у складі багатонаціональних збройних сил, мають перевагу у формуванні спільної політики безпеки й оборонної політики. Формуванням і розвитком воєнної політики також буде займатися Агентство з оборонної діяльності, досліджень, постачань і озброєнь (Європейське оборонне агентство). До повноважень цього органу входить встановлення вимог і контролю за виконанням заходів, спрямованих на розвиток оборонного сектору європейської промисловості з використанням високих технологій. Усі рішення з питань військової політики ЄС проводяться через Раду міністрів ЄС. У разі нових загроз, що характерні для початку 21 століття, в ЄС вважають, що «перша лінія оборони» буде розташована переважно за межами ЄС. Міністр оборони ФРН заявив, що в даний час «перша лінія оборони» для Бундесверу проходить також і по горах Гіндукуш (Афганістан). Проведені дослідження «Трансатлантичні тенденції у 2004 році» свідчать, що понад 70% європейців бажали б бачити ЄС такою ж супердержавою, як і США. Але лише 20% погоджуються для досягнення цієї мети мати більш високі витрати ЄС на оборону. Військовий потенціал ЄС має відповідати стратегічнім цілям Європейської оборонної стратегії й перебувати в постійному розвитку, так само, як і воєнна політика. Цей процес повинен здійснюватися без зайвих дублювань з НАТО і мати на меті самостійне вирішення проблем воєнної політики, виходячи, передусім, з інтересів ЄС. Оборонний бюджет 25 країн-членів ЄС становить 160 млрд євро, що, на думку керівництва ЄС, дозволяє брати участь у ліквідації кризових ситуацій у кількох операціях одночасно. Плани наповнення військовою складовою воєнної політики ЄС досить амбітні. Вони здійснюються за 4 основними напрямами:
Німеччина, Великобританія і Франція пропонують мати від 7 до 9 «Battle-Groups». Основу Бойових груп складатимуть 1500 військовослужбовців, які через 15 діб мають бути готові до участі у бойових діях у будь-якій частині світу. Ці групи повинні самостійно виконувати завдання протягом від 30 до 120 днів і бути готовими для взаємодії з НАТО. Відповідно до планів формування «Battle Groups»:
Держави ЄС уже мають військові підрозділи, які входять до складу військової складової ЄС (за винятком Данії, що не входить до військового компоненту ЄС) [3500 військовослужбовців Австрії; 1000 — Бельгії; 12500 — Великобританії; 2000 — Фінляндії; 12000 — Франції; 3500 — Греції; 1000 — Ірландії; 6000 — Італії; 100 — Люксембургу; 5000 — Нідерландів; 1000 — Португалії; 1500 — Швеції; 18000 — Німеччини. Німеччина дала згоду на забезпечення військової складової ЄС 35 бойовими літаками, 35 транспортними і 3 літаками спостереження; 4 бойовими вертольотами і з’єднанням ВМС]. * * * Конституція ЄС зафіксувала свої відносини з НАТО і визначила рамки своєї воєнної політики. ЄС віддав перевагу створенню власної системи безпеки, яка не буде залежати від НАТО. ЄС розглядає НАТО не як союзника, а як стратегічного партнера. Конституція ЄС закріплює принцип колективної оборони як ключовий принцип воєнної політики ЄС. Цей принцип передбачає, що на випадок збройної агресії проти будь-якої держави-члена ЄС усі інші держави відповідно до 51 статті статуту ООН зобов’язані надати допомогу. Зміст цього пункту Конституції ЄС перегукується зі змістом статті 5 Північноатлантичного договору. Слід зауважити, що Конституція ЄС, яка має набути чинності у 2006 році, враховує зміни, що відбулися у світі з 1949 року, коли було утворено НАТО. Цей документ у своєму розділі «Спільна зовнішня та оборонна політика» передбачає, крім надання допомоги будь-якій країні-члену ЄС, на випадок здійснення проти неї агресії, також допомогу при стихійних лихах, катастрофах, допомогу в боротьбі зі злочинністю та будь-якими проявами тероризму тощо. При цьому мають бутизадіяні всі сили та засоби країн—членів ЄС, у разі потреби — й військові формування. Зовнішня й оборонна політика ЄС перебуває в процесі становлення. Подолання проблем дефіциту політичної волі окремих держав-членів ЄС, а також дефіциту військового потенціалу триватиме ще не один рік. Тому важливо не мати політичних і військових ілюзій щодо НАТО і США у забезпеченні європейської безпеки. НАТО поки ще має основне значення для ЄС як гарант його безпеки. Йдеться про трансатлантичні відносини і розподіл відповідальності серед партнерів з приблизно однаковими економічними потенціалами і основними інтересами. Це вимагає взаємної поваги і довіри, особливо у конфліктних ситуаціях. Але думка Європи може не завжди збігатися з думкою Вашингтона. І це нормально. Це і є ознакою розвинутої демократії у відносинах між союзниками. Між національною стратегією безпеки США і новою стратегією безпеки ЄС існує взаємозв’язок на основі взаємного доповнення. На цій основі європейці та американці, як в рамках НАТО та ЄС, так і на двосторонньому рівні здійснюватимуть стратегічний аналіз і реалізовуватимуть конкретні заходи, покликані посилити безпеку кожного окремо. Україна як європейська держава, не може залишатися осторонь від формування єдиної зовнішньої політики і політики у галузі безпеки ЄС. Щодо цього, то Україна вже робить чималий внесок. Українські військові беруть участь у поліцейській операції в Боснії, Герцеговині й у Македонії, допомагають урегулювати ситуацію у Косово, вирішити придністровський конфлікт у Молдові. Міністр закордонних справ України Б. Тарасюк в інтерв’ю австрійській газеті «Die Presse» 28 травня 2005 року зазначив: «Ми турбуємося про безпеку і стабільність у Центральній і Південно-Східній Європі. Ми вже демонструємо, що Україна поважає загальноєвропейські цінності» [6]. Отже, є реальне підґрунтя для подальшого співробітництва нашої держави з європейськими структурами безпеки.
Джерела
|
| <<< ЗМІСТ |