У результаті перемоги демократії в Україні 2005 р. були закладені підвалини для масштабних змін у внутрішній та зовнішній політиці держави. Нового змісту набула політика національної безпеки України, стратегічним пріоритетом якої згідно з Законом України «Про основи національної безпеки України»  та Воєнною доктриною України визначено інтеграцію до Європейського Союзу та НАТО. Європейська спільнота схвалила прагнення українського народу до демократизації суспільства не в останню чергу завдяки сприятливим умовам для вирішення багатьох проблем у сфері національної і зокрема воєнної безпеки України.

Сьогодні для України відсутня реальна загроза масштабного збройного конфлікту і вона не розглядає жодну з країн як потенційного противника. У той же час ситуація в світі ускладнюється: з’являються нові виклики, ризики та загрози, змінюється характер та ієрархія традиційних загроз, зростає динамізм змін процесів у сфері безпеки та оборони, підвищується рівень їхньої непередбачливості та невизначеності, істотний вплив має глобалізація тощо.

Ці та інші чинники обумовлюють здійснення реформ сектору безпеки, які мають забезпечити необхідний рівень національної безпеки, що відповідає ресурсним можливостям держави.

Згідно з останніми рішеннями Президента України [9, 10] та відповідно до чинного законодавства [11-13] і результатів проведення Огляду сектору безпеки розробляються такі стратегічні документи, як Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки, Концепція розвитку Воєнної організації держави тощо, які визначають державну політику реформування та розвитку сектору безпеки. Важливою складовою цих документів є воєнно-економічне обґрунтування процесів реформування та розвитку Воєнної організації та правоохоронних органів держави.

Серед фахівців західноєвропейських країн немає одностайної думки щодо воєнно-економічного аналізу воєнних потреб та ефективності розподілу оборонних ресурсів [4, 5, 7]. Загальним є те, що в цій сфері уряди усіх країн зацікавлені в економії витрат на оборону при досягненні намічених цілей, у продуктивному та оптимальному використанні ресурсів (досягнення максимальних цілей мінімальними ресурсами). За українських умов сектор безпеки потребує реформування з метою відходу від практики «командної» економіки.

На погляд автора, стан сектору безпеки не відповідає характеру розвитку геополітичної ситуації навколо України та тенденціям її зміни, впливу світових глобалізаційних процесів, викликів, небезпек та загроз реалізації національних інтересів. Метою статті є розгляд деяких проблемних воєнно-економічних аспектів реформування та розвитку структур безпеки та оборони.

Оборонна політика держави насамперед має забезпечувати ефективне реагування на зовнішні загрози воєнного характеру, відповідати ресурсним можливостям держави і спиратися на «несилові» механізми забезпечення територіальної цілісності держави.

Основні напрями реалізації оборонної політики держави представлено на рис. 1.

Водночас для України існують загрози і невоєнного характеру, що є перешкодою стабільного розвитку нашої держави (рис. 2). Подолання таких загроз потребує узгоджених зусиль всього сектору безпеки держави.

Аналізуючи дослідження фахівців воєнної сфери та науковців, мету конверсії слід визначити, як запропоновано на рис. 3.

Необхідність реформування сектору безпеки України обумовлена його невідповідністю сучасним умовам та тенденціям розвитку геополітичної, геоекономічної та воєнно-політичної ситуації в світі та навколо України, соціально-економічним процесам в країні, новим загрозам, викликам та ризикам (поширення загрози тероризму, локальних збройних конфліктів та техногенних катастроф), а також вимогам щодо вступу у міжнародні структури безпеки тощо.

Реформа сектору безпеки може бути реальною та ефективною лише за умови об’єктивної оцінки зовнішнього середовища та власних можливостей держави, насамперед ресурсних.

Характерною негативною рисою реформ, що відбувались до останнього часу в секторі безпеки, була несистемність та асинхронність цих процесів в його окремих складових, відсутність ефективної координації дій, необхідної системи стратегічних документів, які б визначали місію, систему цілей, сукупність можливих сценаріїв, принципи та механізми здійснення цих реформ, ресурси і комплекс взаємопов’язаних заходів, розгорнутих у часі та просторі, а також брак об’єктивної інформації щодо стану Воєнної організації держави та основних тенденцій її розвитку. Це спричинило конкурентну боротьбу за ресурси між окремими складовими сектору безпеки, що часто призводило до ситуації, коли задовольнялися часткові інтереси окремого відомства за рахунок загальнодержавних і врешті-решт — до неефективного їх використання.

У Воєнній доктрині України розглядаються питання воєнних витрат, оборонно-промислового комплексу, мобілізації. Головні принципи української воєнно-економічної політики полягають у збереженні військово-промислової бази на рівні, що відповідає потребам Збройних Сил України та інших військових формувань, придбанні сучасних озброєнь та військової техніки, екологічній безпеці й економічній доступності, раціональності конверсійних програм [2].

Воєнна доктрина України може бути ефективною за умов, якщо вищі органи законодавчої й виконавчої влади мають чітку стратегію внутрішнього розвитку країни, визначилися в питаннях зовнішньої політики, і ця лінія керівництва держави має тверду підтримку широких верств населення.

Необхідно відмітити й позитивні зрушення у вирішенні цієї проблеми. Так, у 2004 та 2005 роках були розроблені й затверджені важливі програмні документи, що враховують загальні тенденції соціально-економічного розвитку країни на довгострокову перспективу: Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки, Державна програма розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року, та сама програма на середньострокову перспективу (на період до 2009 року). Зазначені документи інтегрують зусилля не тільки Збройних Сил України, а й інших військових формувань, що входять до складу Воєнної організації держави, координують ресурси ОПК з потребами сектору безпеки. Паралельно відбуваються суттєві реформи в МНС, МВС, СБУ, Державній прикордонній службі, Державній службі експортного контролю тощо.

Проте відсутність таких базових документів, як Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки та інших стратегій, що визначають реформування та розвиток системи забезпечення національної безпеки в екологічній, науково-технічній, інформаційній та інших сферах, а також Концепція розвитку Воєнної організації держави суттєво заважало ефективному здійсненню відповідних реформ.

Хоча слід наголосити, що лише наявність зазначених документів не гарантує успіх їхньої реалізації зокрема й через те, що більшість програмних документів (у тому числі й стратегічного значення), як правило, не забезпечуються в повному обсязі необхідними ресурсами, а ті, що й надаються, за деяким винятком відповідні міністерства і відомства отримують неритмічно.

Залишається проблемою стабільність та точність розрахунків макроекономічних прогнозних показників, на основі яких здійснюються відповідні розрахунки програмних документів, у тому числі й у секторі безпеки. Практика останніх років свідчить: щороку Уряд затверджує нові сценарії соціально-економічного розвитку країни, які суттєво відрізняються від попередніх. Це негативно впливає на можливість реалізації в повному обсязі середньострокових та довгострокових програмних документів, оскільки вони розраховувалися на основі макроекономічних показників, що затверджувались Урядом в рік розробки цих документів.

Сьогодні актуальною залишається проблема оптимізації структури бюджету, механізму його формування та виконання; запровадження уніфікованих процедур і механізмів стратегічного, у тому числі оборонного, планування в секторі безпеки, забезпечення його ефективності, прозорості та відкритості. Необхідність здійснення таких заходів передбачено в останніх рішеннях Президента України [9,10]. Відповідна робота розпочата і здійснюється спільно фахівцями Міністерства оборони України та Міністерства фінансів України, результатом якої мають бути відповідні рекомендації до змін Бюджетного кодексу.

За планування та здійснення реформ у секторі безпеки необхідно обов’язково спрогнозувати, оцінити та враховувати можливі негативні наслідки проведення таких реформ. Так, наприклад, необхідно мати чіткі розрахунки соціально-економічних наслідків інтеграції вітчизняного ОПК в оборонно-промисловий простір країн-членів ЄС та НАТО.

Висновки. Умови вступу України до міжнародних структур безпеки, внутрішні потреби реформування сектору безпеки вимагають здійснення відповідної державної політики, пріоритетними напрямами якої насамперед є:

• реформування Збройних Сил України та інших складових Воєнної організації держави;
• здійснення конверсії оборонно-промислового комплексу;
• впровадження нових економічних механізмів забезпечення потреб оборони;
• вирішення соціальних проблем, пов’язаних з діяльністю військових формувань тощо.

Ефективна реалізація цієї політики неможлива без скоординованих дій усіх складових сектору безпеки, комплексного вирішення порушених проблем.

Джерела

1. Абросимов Н. В., Викулов С. Ф., Пожаров А. И. Военно-экономическая безопасность в системе национальной безопасности // Вооружение. Политика. Конверсия. — 1999. — № 3.
2. Богданович В. Ю. Концептуальні підходи до вибору та затвердження в державі потрібного рівня її воєнної безпеки // Наука і оборона. — 1998. — № 2.
3. Геєць В. М. Економічне зростання в 2000-2002 рр. та складові політики розвитку в довгостроковому відношенні // Економічне прогнозування. — 2002. — № 1.
4. Государственные, национальные и классовые интересы во внешней политике и международных отношениях // МЭМО. — 1989. — № 2. — С. 70.
5. Пожаров А. И. Военно-экономические аспекты национальной безопасности. — М.: Б. и., 1993.
6. Carnovale M. Vital and National Security After the End of the Cold War // European and Security International After the Cold War. — N-Y., St.: Martin’s Press, 1995. — P. 2-18.
7. Lord Robertson. Opening statement by NATO Secretary General // Meeting of the North Atlantic Council in Defense Ministers session, Brussels, 12 June. — Brussels, 2003.
8. NATO-Ukraine Action Plan // Prague Summit and NATO’s Transformation. — Brussels, 2003.
9. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 листопада 2005 року «Про законопроект про Державний бюджет України на 2006 рік по статтях, пов’язаних із забезпеченням фінансування державної безпеки і оборони»: Указ Президента України від 25.12.05 № 1843/2005.
10. Про робочу групу з розроблення проекту Стратегії національної безпеки України: Розпорядження Президента України від 20.02.06 № 32/2006-рп.
11. Закон України «Про основи національної безпеки України» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2003. — № 39. — Ст. 351.
12. Закон України «Про організацію оборонного планування» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2005. — № 4. — Ст. 97.
13. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2003. — № 46. — Ст. 366.