Духовні цінності суспільства, що становлять фундамент первинних сенсів суспільного буття, є найвищим рівнем регуляції соціальних процесів, вони формують усталену систему суспільних відносин і зміцнюють соціум. На переконання деяких науковців, однією з причин виникнення реальної загрози самознищення суспільством є втрата людством універсальної ціннісної системи, що спирається на вищі духовні та моральні абсолюти [1, 2].

Як вважають учені, одним із шляхів виходу людства з глобальної кризи є передусім створення духовних засад, які забезпечували б усталеність і безпеку суспільного розвитку, переорієнтацію свідомості з утилітарних, споживацьких на вищі ціннісні основи, актуалізацію екологічних імперативів і повернення до духовних витоків. Різні аспекти цієї проблеми відображено в монографіях і статтях вітчизняних і російських авторів: В. Абрамова, В. Ананьїна, В. Андрущенка, Г. Горак, С. Кримського, О. Лановенка, В. Лук’янця, В. Лутая, М. Михальченка, М. Ожевана, С. Пирожкова, Л. Сохань, І. Степаненко, С. Сьоміна, О. Шевченка, В. Серебрянникова, Л. Шершньова та ін. Для цього потрібно виконати низку теоретичних та практичних завдань, одному з яких присвячує свою роботу автор.

Метою статті є виявлення ролі духовних цінностей як соціокультурних регуляторів безпеки суспільства і постановка проблеми духовної безпеки.

Актуальність теми зумовлена соціальною потребою в науковому обґрунтуванні духовних ціннісних основ як соціокультурної передумови безпеки українського суспільства в умовах кардинальної зміни ціннісних орієнтацій та загострення глобальних небезпек.

Про наявність проблеми і соціальну потребу в її розв’язанні свідчить суперечність між важливістю ролі духовних цінностей, яку вони відіграють у безпеці суспільства, і реальним критичним станом духовності українського суспільства.

Порушену проблему для українського суспільства актуалізують чинники:

• криза світоглядних засад, зумовлена зламом старих та несформованістю нових стратегічних пріоритетів на пострадянському просторі;  
• поляризація ідеологем і відповідних цінностей в українському суспільстві, що виражається в різноспрямованості геополітичних векторів його розвитку та може сприяти розколу нації;
• поява інформаційних технологій для маніпулювання свідомістю громадян, в інтересах окремих політичних та інших груп;
• духовна маргіналізація, відсутність духовно-релігійної, культурної та громадянської самоідентифікації значної частини населення і зростання на цьому тлі впливу неорелігійних псевдодуховних організацій, тоталітарних сект, громадянська індиферентність населення;
• вимивання національних і традиційних цінностей українського народу та нав’язування масовій свідомості примітивних утилітарних смислів споживання і репродуктивного існування як наслідок глобалізаційного процесу.

Методологічною підставою виокремлення вищих духовних цінностей із сукупності інших соціокультурних значущостей у контексті безпеки та усталеності людського розвитку є їх функціонування як специфічних духовних, сенсоутворювальних джерел існування людства та ядра механізму самоорганізації безпеки суспільства.

Підґрунтям для формування правового поля, що визначає духовні пріоритети і забезпечує захист національних інтересів у сфері духовного життя українського суспільства, є конституційні засади і закони України. Духовні цінності українського народу належать за Законом України «Про основи національної безпеки України» до складових національної безпеки. Як пріоритети національних інтересів цей закон визначає розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу. А прояви моральної та духовної деградації суспільства, намагання маніпулювати суспільною свідомістю, поширення культу насильства, жорстокості, порнографії закон відносить до загроз національної безпеки.

Вищі духовні цінності як чинник безпеки суспільства

Дослідження духовних засад усталеного суспільства передбачає з’ясування ролі духовного чинника в історичному процесі.

В історії суспільства відомо багато прикладів, коли духовний чинник відігравав визначальну роль у долі народів. Мислителі наголошують, що конфуціанська мораль сприяла стабільному існуванню Китайської цивілізації. Загальновідомим є історичний факт про те, що імперію Арабського халіфату було створено на ціннісних засадах ісламу. Багато написано про вплив християнських духовних основ на економічний, політичний, соціальний і культурний розвиток Київської Русі, на зростання її зовнішньополітичного авторитету серед цивілізованих держав світу. На ролі протестантської етики в економічному і соціокультурному розвитку Західної Європи наголошував, зокрема, М. Вебер.

Деякі зигзаги соціально-історичного прогресу пояснюють у літературі відступом суспільства від його духовних підвалин. Наприклад, Е. Штерман зазначає, що розкладання і загибель античної цивілізації є наслідком відсутності власної духовної культури Риму [2, 10]. На думку П.Сорокіна, найважливішим чинником соціокультурних змін є розкладання домінантної культурної системи (менталітету, філософії, релігії, етики тощо). Отже, дискредитація і руйнування традиційних ціннісних засад, за твердженням культурологів, зазвичай передували економічним, політичним і соціальним катаклізмам у суспільстві.

Так, у радянському суспільстві саме розчарування в недосяжності комуністичних ідеалів, подвійна мораль тощо сприяли руйнуванню ідейних основ і створенню передумов для кардинальної трансформації соціалістичної системи.

Унаслідок переходу суспільства в фазу інформаційного розвитку і підвищення ролі інформаційних технологій економічний та технологічний прогрес і безпека суспільства дедалі більше визначатимуться духовно-інтелектуальним розвитком соціуму [3, 16]. Інформаційну й духовну сфери аналітики розглядають як поле бою нового типу війн — духовно-моральних, які ведуть за цінності та інтереси. Така війна, вважає Л. Шершньов, «б’є по сутнісній основі людини, її культурному ядру, моральності, ментальності» [4].

Стислий історичний аналіз показує закономірну кореляцію духовних і соціально-політичних процесів, якою не можна нехтувати, визначаючи стратегію національної безпеки України.

Треба зауважити, що проблема духовності є такою багатогранною і безмежною, як і неохоплюваний світ, що межує з матеріальним світом, тому існує багато філософських традицій, починаючи з Платона, які репрезентують це явище.

Відправною точкою аналізу ролі духовних цінностей у розбудові сталого суспільства є існуюче, в традиції раціональної філософії, розуміння духовності як взаємодії розумово-споглядальних та вольових процесів, що об’єктивуються в артефактах культури. Тобто поняття духовності як процесу виражає тісний взаємозв’язок ідеального і діяльнісного, результатом якого є духовна культура, відображена в цінностях. С. Кримський визначає духовність як «ціннісне домобудівництво» не лише індивіда, а й нації — як «ціннісний досвід людства». Г. Горак розглядає духовність через поняття духу як сукупність смислових та ідейних надбань людства в процесі його історичного розвитку, акумульованих у відповідних духовних формах, до яких вона відносить всі форми суспільної свідомості, норми, цінності та ідеали. Трансляційними каналами духовності вона вважає освіту, виховання, ідеологію, просвіту, культуру і засоби масової інформації. М. Гартман до переліку духовних явищ і процесів додає мову, звичаї, погляди, право, мораль, світогляд і науку. Але сутнісний бік духовності, як ми бачимо, відображає зміст духовних цінностей як вищих соціокультурних регуляторів соціальної системи.

Згідно з поглядами, що склалися в класичній філософії, суттєвими критеріями, які визначають вектор людської діяльності, є вищі духовні сенсоутворювальні цінності добра, істини, краси, віри, надії та любові, що становлять ядро ціннісної системи культури будь-якого соціуму. Вищі духовні цінності, репрезентуючи систему значущостей, цілей та ідеалів певного соціуму, розглядають як критерії рівня цивілізованості суспільства, що визначають соціокультурний зміст і спрямованість історичного процесу.

Регулятивна функція вищих цінностей реалізується в життєдіяльність суспільства через ситуацію перманентного і, частіше, неусвідомленого вибору між добром і злом, істиною та хибністю, прекрасним і потворним, вірою та нігілізмом, надією і розпачем, любов’ю й ненавистю. Саме цей вибір визначає і спрямованість особистості, і вектор розвитку суспільства. Виконуючи системоутворювальну функцію, вищі цінності реалізуються через відповідні підсистеми соціально-політичних, економічних пріоритетів, соціально-психологічних настанов і мотивацій.

В умовах розширення можливостей маніпулювання свідомістю на підставі руйнації старих ідеологічних ціннісних систем і штучного створення нових духовних та політичних кумирів сьогодення роль вищих цінностей як духовної основи стабільності соціуму зумовлена, на нашу думку, також специфічними ідеологічними функціями. Духовні ідеали, визначаючи вищі сенси існування і спрямованість суспільного розвитку, становлять «духовний код» соціуму, виконують функцію духовного єднання і зміцнення українського суспільства як політичної нації. Система духовних цінностей і моральних норм є однією з важливих умов забезпечення політичної і соціальної стабільності суспільства. Вона виконує роль імунної системи соціального організму, яка захищає його від інфікування руйнівними і деструктивними ідеями насильства, ксенофобії, радикального націоналізму, сепаратизму, моральної уседозволеності тощо. Найвищі цінності формують ядро духовного потенціалу суспільства, духовний стрижень особистості, забезпечуючи її духовну і морально-вольову стійкість, націленість на відстоювання національних інтересів, захист суверенітету і територіальної цілісності України.

Найвищі цінності в сучасних кризових умовах українського суспільства набувають значення важливого духовного чинника соціальної стабільності та безпеки, ціннісних засад формування культури безпеки, визначають світоглядні, моральні, гуманістичні, політичні, науково-технологічні та екологічні пріоритети розвитку України, є провідними критеріями її сталого просування.

Втрата людиною, суспільством духовних цінностей супроводжується втратою життєвих сенсів, ідеалів, орієнтацій, а також ціннісним вакуумом і, як наслідок, руйнуванням духовного, морально-вольового стрижня особистості, духовною кризою соціуму. Отже, захист вищих духовних цінностей суспільства від руйнування є питанням національної безпеки України.

Постановка проблеми духовної безпеки суспільства

Проблема духовної безпеки — це не лише збереження духовних цінностей суспільства, держави, нації, людства, а й захист функціонування всієї духовної сфери суспільства. Саме в духовній сфері формуються ціннісні засади суспільства, виробляються духовні блага і задовольняються духовні потреби нації та людства завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів науки, освіти, моралі, мистецтва, релігії. Унаслідок цього формується духовний потенціал суспільства сталого розвитку, культура безпеки як відповідь на виклики глобалізації та реалізація потреби самозбереження людського роду. Але підґрунтям для функціонування духовної сфери є вищі цінності як духовні сенсоутворювальні засади існування людства, що забезпечують духовну сталість і цільність людини, моральне здоров’я суспільства, його духовний імунітет і добру волю.

Отже, девальвація вищих цінностей, духовно-ціннісна криза, що швидко наближається, спроможна викликати, на думку О. Лановенка, катаклізми планетарного масштабу [1, 65], висуваючи тим самим проблему духовної безпеки.

Попри нагальну соціальну потребу повномасштабне й глибинне осмислення духовної безпеки як важливої проблеми українського суспільства взагалі та складової національної безпеки, на жаль, поки що не відбулося, що пояснюється низкою причин. Постає запитання, чому, всупереч формально-логічному правилу повноти поділу, визначаючи такі сфери безпеки, як економічна, політична і соціальна, не виокремлюють духовну?

Обережність авторів у використанні терміна «духовна безпека» певною мірою можна пояснити наявністю в суспільній свідомості пам’яті про негативну роль ідеології як засіб духовного насильства людини й суспільства в нашому недалекому минулому.

Не сприяє входженню терміна в науковий обіг також часткове ототожнення в масовій свідомості понять «духовність» і «релігійність», хоча ця кореляція є істотною не лише з точки зору генезису поняття «духовність», а й його змісту. На жаль, нині формування моральних якостей і духовних ціннісних орієнтацій людини як головну мету своєї діяльності проголошує лише церква.

Іншою суб’єктивною причиною обережного ставлення до словосполучення «духовна безпека» може бути складність і невизначеність її об’єкта та неможливість встановити чіткі критерії, що відповідають сталому й здоровому стану духовності суспільства. Однією з причин несприйняття терміна «духовна безпека» є відсутність подібного поняття в науковому обігу західноєвропейської та американської соціально-філософської й політичної думки, що є характерним для раціоналістичного типу мислення.

Перелічені та інші причини зумовили ситуацію, коли духовні чинники безпеки суспільства розглядають у літературі як чинники в соціальній, інформаційній чи гуманітарній сферах національної безпеки.

Проблеми, що мають своїм підґрунтям духовність, автори частіше відносять до інформаційно-психологічного та інформаційного видів безпеки. Певною мірою з цим можна погодитись, оскільки інформаційний простір частково збігається з духовним, але лише в тандемі «інформація-знання». Однак треба розрізняти інформацію — як відомості, що є об’єктом опрацювання і захисту технічними засобами, та знання — об’єкт засвоєння людиною і складову його світогляду, тобто техногенний і гуманітарний аспекти тандема «інформація-знання». Під час розгляду інформаційної безпеки в техногенному аспекті смислове навантаження лягає передусім на проблему забезпечення захисту інформації. А коли інформаційну безпеку аналізують у гуманітарному ключі, то інформаційні технології розглядають переважно як засоби впливу, управління і маніпулювання духовними процесами. Прикладом тут може бути використання Інтернету, ЗМІ тощо. Проте духовна сфера набагато ширша за інформаційну і містить феномени, що не вписуються в характеристики інформаційних. Широка поінформованість людини ще не свідчить про її високу духовність, як і рівень інформатизації суспільства не є показником його духовності.

Останнім часом сформувалася тенденція, коли проблеми духовної безпеки почали розглядати в сукупності з проблемами, притаманними гуманітарній сфері. З одного боку, це є виправданим, оскільки гуманітарна сфера справді охоплює і духовні процеси як різновид соціокультурних. Та з другого — за такого підходу втрачається специфіка аналізу духовних проблем безпеки суспільства, оскільки відбувається розширення меж предмета дослідження. Методологічним підґрунтям вирізнення гуманітарної сфери є акцентування на соціокультурному аспекті безпеки, на відміну від техногенного.

На нашу думку, з метою найбільш якісного і системного наукового дослідження проблем безпеки суспільства буде доцільним поряд з наявними сферами виокремлювати в межах гуманітарної духовну сферу національної безпеки.

Підсумовуючи домінуючі думки про сутність і зміст духовних процесів, у контексті досліджуваної проблеми буде логічним окреслити об’єкти духовної сфери, функціонування яких є важливим для повноцінного життя суспільства та його сталого розвитку, що потребують відповідного захисту з боку держави і суспільства. Такими об’єктами є свідомість (індивідуальна, групова, національна, масова, суспільна); свобода думки, світогляду та переконань; інтелектуальна діяльність, духовна культура і духовні цінності (пізнавальні, етичні, естетичні, релігійні, національні); традиції, соціокультурні інститути (наука, освіта, мораль, мистецтво, релігія), їх стабільне функціонування, що забезпечує духовні потреби соціуму.

Визначення об’єктів духовної сфери, що потребують захисту з боку суспільства і держави, є методологічним підґрунтям для виявлення загроз і небезпек суспільству, що виникають в його духовній сфері.

Загрози розвитку суспільства, що виникають у духовній сфері

Небезпеки, що виникають у духовній сфері та несуть загрози і їй самій та функціонуванню відповідних соціокультурних інститутів, і всьому суспільству, є важливою теоретичною підставою для дослідження проблеми його духовної безпеки. Узагальнення теоретичних поглядів на цю проблему дало можливість автору окреслити основні групи загроз і небезпек, що мають місце в сучасному українському суспільстві. До першої групи, на нашу думку, належать небезпеки руйнування духовного світу людини, що загрожують становленню її свідомості, світоглядним основам, свободі думки, переконань, інтелектуальної діяльності. Друга група — це загрози усталеному функціонуванню всіх форм суспільної і масової свідомості та ментальності. До третьої групи доцільно віднести загрози розвиткові культури всього українського суспільства, його етнічних і конфесійних спільнот, а також загрози функціонуванню соціокультурних інститутів — науці, моралі, освіті, вихованню, мистецтву, релігії, що забезпечують задоволення духовних потреб нації. Проте на практиці складно відокремити ці групи, оскільки вони є взаємозумовленими. Водночас треба брати до уваги, що загрози в духовній сфері хоча й мають латентний, прихований характер, проте негативно впливають на соціально-політичні процеси і безпеку суспільства.

До загроз функціонуванню духовних засад українського соціуму дослідники відносять поступове витіснення вищих цінностей та ідеалів утилітарними, прагматичними, технократичними орієнтаціями і глобалізаторськими імперативами мислення. Дедалі відчутнішу загрозу безпеці українського суспільства створює девальвація моральних цінностей, культурних національних традицій, загальнолюдських гуманістичних цінностей. Наслідком духовного вакууму в суспільній свідомості стає моральний та правовий нігілізм, пропаганда культу жорстокості та насильства, бузувірства і блюзнірства щодо національних і релігійних святинь, розповсюдження порнографії.

Можна погодитися з авторами, які розглядають як загрозу українському суспільству духовну «всеїдність», що поширюється серед молоді через Інтернет і ЗМІ, породжує мораль уседозволеності, яка межує з аморальністю. Останнім часом збільшується кількість публікацій, де зазначено зростання аномальної залежності людини від Інтернету і комп’ютерних технологій, що розцінюють це як загрозу свідомості, як причину психічних захворювань, порушення пізнавальних функцій та соціальної апатії.

Руйнування духовних засад українського суспільства супроводжується, на переконання дослідників, соціальною аномією, девіантною і аморальною поведінкою, антисоціальною і антидержавною спрямованістю свідомості маргіналізованої частини населення, соціальною конфронтацією, етнічно-культурною напруженістю.

Небезпекою стабільному функціонуванню суспільного життя вважають несформованість високих духовних ідеалів, здатних об’єднати строкате українське суспільство в єдину політичну націю. Такі ідеали і цінності мають становити засади для визначення національних інтересів та підґрунтя духовного потенціалу, що відображає спроможність нації відстоювати свою незалежність і безпеку.

Не менш небезпечною і пов’язаною з попередньою вважають загрозу духовного розмежування українського суспільства, що яскраво виявилася під час виборчих кампаній 2004 року. Загрозою для сталого розвитку поліетнічного, поліконфесійного українського суспільства аналітики вважають вплив ксенофобних, радикально націоналістичних, тоталітарних та екстремістських ідеологій. Використання політичними партіями і рухами конфронтаційних ідеологій, що грунтуються на протилежних ціннісних системах, спекуляція та гра на світоглядних, міжконфесійних й ідеологічних суперечностях, провокування культурно-мовного протиборства, маніпулювання масовою свідомістю за допомогою сучасних інформаційних технологій, на думку аналітиків, загрожують українському суспільству соціально-політичною кризою.

Іншим явищем у духовній сфері, небезпечним для духовного здоров’я українського суспільства, є маргіналізація його певної частини. Це зумовлено не лише соціально-економічними та інформаційними чинниками, а й такою формою духовного насильства, як обмежене застосування рідної мови для носіїв недержавної мови, що розцінюється як порушення природного права людини. Деякі дослідники вважають це загрозою життєздатності, функціонуванню етнокультурних спільнот України.

До загроз розвиткові громадського суспільства прилічують можливість втручання в духовний світ особистості і з боку держави, і з боку політичних, комерційних та інших груп, що межує з духовним насильством та є порушенням права на свободу думки, світогляду й переконань. В умовах формування в Україні громадянського суспільства протидія цій загрозі набуває актуального значення.

Не втрачає свого деструктивного впливу на суспільство діяльність нетрадиційних неорелігійних культів та тоталітарних сект, псевдодуховних і неформальних організацій. Використовуючи у своїй діяльності різноманітні психотехніки для підкорення свідомості адептів, вони нав’язують власні, часто антисоціальні системи цінностей, прищеплюють соціально-політичну індиферентність, розривають родинні та соціальні зв’язки. Така діяльність, яку розцінюють як форму духовного насильства, також є загрозою сталості соціальних відносин і соціальної безпеки суспільства.

Зважаючи на те, що пошук істини, який супроводжується розробкою наукових ідей, є процесом духовним, доцільно означити гуманітарні, техногенні та екологічні загрози, що виникають як наслідок наукової діяльності та використання наукових знань, як такі, що породжуються також у духовній сфері життя.

Наступною проблемою, розв’язання якої необхідне для виявлення смислових контурів духовної безпеки, є визначення сутності та змісту поняття «джерела загроз духовної безпеки» суспільства. Підходи, викладені в роботах В.Горбуліна, А.Качинського, О.Білоруса, Н.Маслової-Лисичкіної, А.Позднякова, А.Старіша, ми використали як підґрунтя для визначення цього поняття. Згідно з ними сутність поняття «джерела загроз духовної безпеки» — це форми впливу на духовну сферу суспільства, що спрямовані на руйнування культури, опанування масовою та індивідуальною свідомістю і її ціннісним змістом з метою дестабілізації суспільства й керування поведінкою у політичних, комерційних і кримінальних цілях.

Змістовний бік поняття «джерела загроз духовної безпеки» пропоновано розглядати як інформаційну, ідеологічну, психологічну, організаційну діяльність, що спрямована, по-перше, на руйнування духовного світу людини, релігійних і моральних орієнтацій та принципів, дестабілізацію її свідомості, духовне та інтелектуальне насильство з метою опанування психікою і підкорення свідомості індивіда. По-друге —  на знищення духовної культури суспільства, традиційних і загальнозначущих ціннісних засад, його деморалізацію, на культивування ідеології насильства, ксенофобії, міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі з метою дестабілізації соціуму.

Результатом такого впливу на індивідуальну і суспільну свідомість може бути духовна дезорієнтація, деформація свідомості і психіки людини, девіантна й аморальна поведінка, антисоціальна, антидержавна і руйнівна спрямованість масової свідомості, аномія, ксенофобія, ворожі настрої стосовно представників інших національностей та релігійних конфесій. Усі ці та інші прояви негативного впливу на свідомість може бути застосовано як індикатори загроз духовної безпеки суспільства і держави. В основу визначення критеріїв духовної безпеки пропоновано покласти якісні характеристики стану духовних процесів, функціонування соціокультурних інститутів і реальні ціннісні орієнтації в українському суспільстві. Окремо варто дослідити кількісну характеристику критеріїв — показників стану духовної безпеки як проявів економічних, політологічних і соціологічних закономірностей, що визначають цей стан.

Духовна безпека суспільства: зміст, сутність і шляхи розв’язання проблеми

Проведений аналіз змісту духовних явищ і процесів, а також небезпек, що загрожують повноцінному функціонуванню та життєздатності суспільства і держави, дає змогу окреслити смислове поле духовної безпеки на підставі визначення її змістовного боку. На нашу думку, воно охоплює процеси і явища в духовній сфері, що характеризуються правовою, організаційною, економічною та соціальною захищеністю національних інтересів, а саме: а) усталене функціонування суспільної моралі, науки, релігії, мистецтва, духовних, моральних, культурних, історичних, національних цінностей і культури, загалом — від деструктивних впливів і руйнування; б) свідомість людини та суспільства — від духовного, ідеологічного і морального насильства, інформаційної агресії, деструктивних впливів тоталітарних ідеологій, расової, національної і релігійної ворожнечі; в) свобода думки, поглядів, переконань, інтелектуальної діяльності; г) інтелектуальний і духовний потенціал українського народу, духовне і моральне здоров’я нації.

Отже, беручи до уваги теоретичні здобутки в дослідженнях духовних процесів і на підставі підходів, що сформувалися в теорії національної безпеки, визначимо сутнісний бік духовної безпеки — це правова, організаційна, економічна і соціальна захищеність усталеного функціонування духовної сфери як системного утворення суспільства.

Ґрунтуючись на ідеях соціальної саморегуляції, що викладені в працях М.Вебера, Є.Дюркгейма, Т.Парсонса, Ф.Знавецького, В.Томаса і їх розвинено в роботах Б.Ананьєва, О.Дробницького, Г.Осипова, А.Ручки, В.Ядова та ін., розв’язання проблеми духовної безпеки автор передбачає як процес актуалізації системи духовних цінностей, що відбувається на кількох рівнях нормативно-ціннісного механізму самоорганізації безпеки суспільства.

На ідейно-теоретичному рівні воно зумовлене створенням наукової теорії, концепції, ідеї, принципів і стратегії духовної безпеки як системного наукового бачення й обґрунтованої методології розв’язання проблеми. На цьому рівні припускається розробка ідеологеми, що репрезентує систему духовних ідеалів цінностей, норм у конституційному полі України, функціонування яких сприяє соціальній стабільності, сталому розвиткові і духовній безпеці українського суспільства.

На соціокультурному рівні завдяки функціонуванню соціокультурних інститутів духовні цінності втілюються й актуалізуються у національній культурі, суспільній та індивідуальній свідомості. Важливу роль на цьому рівні відведено освіті, вихованню, мистецтву, релігії, ЗМІ.

На соціально-психологічному рівні механізму самоорганізації безпеки духовні ідеали, цінності й норми, що відповідають стану безпеки, набувають характеру мотивів, переконань, особистих групових і соціальних інтересів та соціально-психологічних настанов на їх досягнення. Вони орієнтують особистість, соціокультурну спільноту на відповідні дії, пов’язані з реалізацією ідеалу сталого розвитку й духовної безпеки українського соціуму.

Норми ціннісних настанов та ідеалів як цілей у житті особи чи суспільства, спрямовані на духовну безпеку, реалізуються на соціально-діяльнісному рівні механізму.

У системі національної безпеки України духовну безпеку можна розглядати як складову гуманітарної. Виявлення змістовного боку духовної безпеки потребує подальшої наукової розробки таких її модальностей, як система і підсистеми, структура та організація, механізм її забезпечення й самоорганізації, її суспільний, державний, регіональний і глобальний рівні. На жаль, поки що ці проблеми не знайшли свого концептуального відображення в науковій літературі.

Посилення впливу процесів, що відбуваються у духовній сфері, на безпеку, дедалі більша залежність соціуму від стану суспільної свідомості, її інтелектуальних здобутків, культури, наявність чітко окреслених об’єктів духовної сфери, що потребують захисту від загроз їх сталому функціонуванню, соціальна значущість духовної безпеки дають підстави для дослідження духовної безпеки не лише як виду гуманітарної безпеки, а й як ціннісного феномену загальноцивілізаційного характеру.

Отже, духовна безпека в сучасних умовах розвитку суспільства взагалі та українського зокрема набуває статусу національної цінності в аксіосфері безпеки, є невід’ємною умовою просування України на шляху сталого людського розвитку та розбудови громадянського суспільства.

На думку автора, подальше комплексне й системне дослідження проблеми духовної безпеки як компонента гуманітарної безпеки, прозоре обговорення цього питання в пресі, на науково-теоретичних конференціях та семінарах сприятиме її практичному розв’язанню.

Джерела

1. ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий фактор международной и национальной безопасности /Под науч. ред. О. П. Лановенко. — К., 2004. — 572 с.
2. . Малышев А. Новая общесоциологическая теория (парадигма) — Винница, 1996. — 96 с.
3. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Методологічні засади розробки стратегії національної безпеки України // Стратегічна панорама. — 2004. — №3. — С. 15—24.
4. Шершнев Л. И. Россия и Мир : Движения к новой безопасности в ХХ1 веке / Безопасность. Информ. сб. Фонда нац. и междунар. безопасности. — М., 2000, № 1—12 (52) — С. 10.